Створене у 2026 році підприємство планує щороку вилучати з лиману близько 300 тисяч тонн солі, однак для початку промислового видобутку ще потрібно отримати державні дозволи та оцінити вплив проєкту на довкілля.

Про це пише РБК-Україна .

Україна, яка до повномасштабної війни продавала сіль за кордон, після втрати доступу до Соледара стала залежною від іноземних постачальників. Тепер одним зі способів відновити власне виробництво розглядають повернення солевидобутку на Куяльницькому лимані поблизу Одеси.

До 2022 року основну частину українського ринку забезпечувала «Артемсіль». На підприємство припадало близько 90% ринку, а його виробнича потужність перевищувала 7 мільйонів тонн на рік. Соледарський комплекс був найбільшим у Європі підприємством із видобутку кам’яної солі.

У 2021 році Україна експортувала понад 710 тисяч тонн солі. Водночас імпорт становив 142,8 тисячі тонн, тобто країна продавала за кордон значно більше продукції, ніж закуповувала.

Після втрати доступу до соледарського родовища ситуація змінилася. Уже у 2022 році обсяг імпорту зріс утричі порівняно з попереднім роком, а у 2024-му наблизився до 750 тисяч тонн.

У 2025 році Україна ввезла 415 тисяч тонн солі загальною вартістю близько 49,6 мільйона доларів. Понад половину імпортованої продукції постачав Єгипет, значні обсяги надходили також із Туреччини та Румунії.

Одним із можливих шляхів скорочення цих закупівель стало відродження соляного промислу на Куяльнику. Сіль тут видобували ще з XVI століття: спочатку цим займалися козаки, а згодом — чумаки.

Наприкінці XIX століття місцевий промисел почав втрачати позиції через дешевшу сіль із Криму та Донеччини. У 1931 році повінь зруйнувала виробничі споруди, після чого від їхнього відновлення відмовилися, оскільки потреби країни забезпечували інші родовища.

Тепер обидва історичні джерела солі недоступні для України: Крим окупований Росією з 2014 року, а Соледар — із 2022-го. На цьому тлі Куяльницький лиман знову розглядають як можливе місце промислового видобутку.

У 2026 році заснували ТОВ «Куяльницькі соляні промисли». Компанія планує вилучати надлишкову сіль із лиману та переробляти її на харчову продукцію.

За розрахунками підприємства, щорічний обсяг видобутку може становити близько 300 тисяч тонн. Це приблизно три чверті всієї солі, яку Україна імпортувала у 2025 році.

У компанії розраховують, що після виходу на проєктну потужність Куяльник зможе забезпечувати потреби країни в харчовій солі, а в перспективі — створити можливості для відновлення експорту. Водночас ідеться про заплановані виробничі обсяги, а не про вже налагоджене постачання.

У проєкт передбачають залучити близько 30 мільйонів доларів. На території Усатівської громади планують створити індустріальний парк із заводом із переробки солі. Реалізація цих планів також передбачає появу нових робочих місць і збільшення податкових надходжень до місцевого бюджету.

Видобуток солі пропонують поєднати зі зниженням надмірної солоності лиману. Із 2014 року Куяльник поповнюють морською водою, через що до водойми надходять додаткові обсяги солей.

За оцінками науковців Національної академії наук України, за цей час до лиману надійшло від 1,2 до 1,5 мільйона тонн солі. Мінералізація ропи сягає 350 проміле й вище, тоді як у 1878–1968 роках солоність водойми коливалася від 29 до 269 проміле.

Надмірна концентрація солі створює ризики для екосистеми Куяльника та лікувальних властивостей його грязей — пелоїдів. У водоймі, крім бактерій, живуть рачки артемії та личинки комарів-мотилів.

За розрахунками вчених, контрольоване вилучення солі на ділянках площею 100–200 гектарів може майже повністю компенсувати її щорічне надходження до лиману. Зниження солоності розглядають як один зі способів зберегти природні властивості лікувальних грязей.

Приклад поєднання солевидобутку та охорони природи існує у Словенії. Природний парк «Сечовельські солеварні» займає близько 750 гектарів і з 1993 року має статус Рамсарського угіддя — водно-болотної території міжнародного значення.

Словенська держава залишила парк у своїй власності, але передала управління ним і використання його ресурсів у концесію компанії, яка виробляє сіль. Державне фінансування покриває близько 8% бюджету парку, решту він забезпечує самостійно.

Куяльник — не єдине місце, з яким пов’язують відновлення українського солевидобутку. На Закарпатті також розглядають можливості Тереблянського родовища, яке потенційно може забезпечувати потреби країни в технічній солі. Однак роботі цього підприємства заважає корпоративний конфлікт.

За оцінками експертів, за умови стабільної роботи вітчизняних виробників Україна може досягти самозабезпечення сіллю протягом трьох-п’яти років. Замість одного великого постачальника ринок у такому разі формуватимуть кілька регіональних підприємств, зокрема й потенційне виробництво харчової солі на Куяльнику.

Проте розпочати видобуток на лимані без окремих погоджень не можна. Куяльник розташований на території національного природного парку, має статус лікувального водного об’єкта, а прилегла територія — курорту державного значення.

Самого погодження з національним парком для вилучення солі недостатньо. Потрібні відповідні рішення держави щодо режиму використання лиману, оцінка впливу на довкілля та дозвіл на спеціальне водокористування.

Питання видобутку солі на Куяльнику вже розглядали на рівні Кабінету Міністрів України, однак єдиного підходу до використання ресурсів лиману поки не виробили.