23 лютого свято заснування свого руху відзначили ті, хто сповідує гасло: "Служіння понад власне Я", вони є і в нашому місті, йдеться про Ротарі Клуб Ізмаїл. Rotary Club Izmail - дівчат та хлопців, які знайшли велику частку себе у помочі іншим. На жаль світла дата – День народження Ротарі (а це міжнародний рух і святкували її у всьому світі) – співпала з датою української загальної національної трагедії – третьої роковини повномасштабного вторгнення рф.

Сьогодні хочемо розповісти про людину, яка залишила служіння у мирному житті та за покликом совісті три роки тому надягла військову форму, з міркувань безпеки, ми не можемо назвати його військову посаду та звання.

Микола Картельян до початку війни вів власний бізнес по виробництву друкованої продукції, також (більш., як хобі) розводив птахів, та був активним ротарійцем з моменту існування Rotary Club Izmail.

- Я і до Ротарі» допомагав, займався благодійністю, - розповідає Микола Іванович. – Допомагав нашим військовим ще з 2014 року… Дуже радий, що у моєму житті з’явилися Валентин Строя та Ігор Бабаян, ми співпрацювали у бізнесі і саме вони впевнили мене вступити до Ротарі-клубу. «Ти все одно допомагаєш, уяви, скільки корисного можна зробити, об’єднавшись, якщо ми будем допомагати разом», - ось цим мене і переконали. Хлопці, енергійні, з ініціативою, один одному підставляли плече. Це було близько моїм переконанням, близько по духу. І коли почалось повномасштабне вторгнення, у перші місяці саме ротарійці закривали більшість потреб мого підрозділу. Спальники, буржуйки, авто, продукти – це все вони. І сьогодні закривають, тому я не розчарувався у моїх друзях, вони справжні»…

Микола Картельян добровільно мобілізувався у перший день війни. Каже, що вже в 2014 вирішив: якщо росіяни зайдуть до Маріуполю, він піде служити. Так і сталося – попри благання дружини та сім’ї, та незважаючи на стан здоров’я, який дозволяв залишатися в тилу.

 - Я йду в армію, щоб це не прийшлося робити нашим дітям - намагався він заспокоїти близьких.

Микола Іванович згадує перші місяці війни, коли держзабезпечення ще не було налагоджено, згадує масштаби допомоги місцевого бізнесу військовим підрозділам.

- Нас дуже добре годували тричі на день на блок-постах за рахунок пожертв Урбанського, поки цю ідею не захейтили. Були ті, хто бачив в цьому тільки піар, тому що люди судять по собі. І коли, на хвилі хейту ці безоплатні обіди закінчилися, знайшлися ті, хто цю естафету прийняв. Пам’ятаю, як у той день, коли мі залишились без харчування, зустрічаю власника пекарні – Сашу Іванова, розговорилися. Дізнався, за чим я прийшов до магазину і каже – буду давати вам свою продукцію безплатно. Нам тоді багато хто допомагав, і не тільки продуктами: Сергій Міхєєв, Сергій Видабора, Андрій Гук, інші представники місцевого бізнесу. Добре, що є можливість їм ще раз за це подякувати»…

Співрозмовник каже, що дуже важливо зберегти ресурси бізнесу. Бо – він сам з цієї сфери і розуміє, що це – поповнення бюджету, зарплатня, яка підтримує робітників та їх сім’ї, це забезпечення пожертв на ЗСУ.

 - Бізнес повинен працювати - підкреслює він.

 - … мені пощастило – в мене є ротарійці, які допомагають постійно! Приганяють нам авто, роблять збори на дрони, допомагають паливом, та, практично всім, що нам потрібно. Ось ця допомога, віра в нас і підтримує попре все… Коли бачиш, що люди не перевелися... Коли власники домівок, де ми були розташовані, дозволяли брати з підвалу безкоштовно овочі, які запасли на зиму. Коли під Покровськом, у Доброполлі, я випадково зустрічаю голову Сувоворовської сільскої громади Олега Босюкевича, який, як з’ясувалося, привіз наших земляків на допомогу – копати захисні споруди. Коли школярі з Ізмаїльщини зібрали макулатуру і віддали нам 21 тисячу на антенну для дрону Matrix, саме цих грошей не вистачало, щоб закрити збір. Саме відчуття, що люди не перевелися і людяність перемагає, нас і підтримує...

Ми часто порівнюємо себе з тими, якими були три роки тому. Ми всі змінилися, але, навіть складно уявити собі, які трансформації відбуваються з тими, хто три роки тримає зброю в руках.

- Більш за все мене хвилює те, що я перестав емоційно сприймати трагедії, які ще нещодавно сприймались дуже драматично. Ми черствіємо, це – захисна реакція психіки. Більше черствіємо, навіть від того вибору, який час від часу вимушені робити… Це війна, це вона не залишає вибору. Але, не скажу, що мені подобаються трансформації, які я відчуваю у собі», - каже Микола.

Зрозуміло, що це – слідство не тільки того, що прийшлося побачити, а й великої втоми.

- Ми дуже втомилися. Нам хоча б півроку перепочинку... У нас в підрозділі є хлопці віком по 25, 27 років, вони з початку повномасштабної служать. Що вони бачили у цьому житті? Ми хоч пожити встигли, вони – ні. Але. Ось ми підемо, ну, якщо уявити цю ситуацію – хто нас замінить? Риторичне питання… Вважаю, все ж таки, що чоловіки мусять бути в армії, це як ідентифікація маскулінності. Знаєте, як кажуть, мама – це доля, тато – випадковість. Так от, Батьківщина – це доля, це як мати. Чи маємо ми моральне право залишити її на розтерзання варварів? Тому я вирішив, що я тут, і я тут залишаюсь.
Нам ще буде дуже важко, але вже не буде соромно...

Місто 24